Вони більше окремо, ніж разом. Вони говорять телефоном чи через месенджери, обмінюються фото і відео, але відчувають один одного навіть на відстані.
Війна не лише принесла велике горе нашій країні, але і нашим сім’ям, які зараз змушені будувати своє життя часто на відстані.
Ми поспілкувалися з декількома такими сім’ями і дізнались, як вони зберігають стосунки, спілкуються і про що мріють.
Поліна з Олександром відчували, що війна в Україні - неминуча. Десь наприкінці грудня вони вже планували і думали, де вони будуть знаходитись, що будуть робити. Все це планувалося і обговорювалося всередині сім’ї. До повномасштабної вони жили на Донеччині.
У січні вони прийняли рішення, що Поліна з дитиною поїдуть на захід України і будуть там, допоки небезпека не мине. Якщо буде небезпека і там, Олександр планував, що Поліна поїде далі - за кордон.
На той момент дитинці було 3-4 місяці, а сама Поліна - тільки після пологів. Чоловік не хотів відпускати її саму. Вони спілкувалися з друзями, просили їх виїжджати разом. Але ніхто не вірив, що війна настане. Весь цей час Поліна збирала тривожні валізи.
Наприкінці січня жінка з донькою захворіли на коронавірус і потрапили в лікарню.
Після того, як їх виписали, вони вже остаточно вирішили виїжджати. Ні батьки, ні друзі не хотіли їхати, тому чоловік мав вивезти дружину з дитиною. В останній момент батьки Олександра погодились їхати з ними. Вони мали взяти відгули на роботі і у випадку, якщо все буде добре, швидко повернуться додому. Все це обговорили 23 лютого 2022 року, а виїхати мали у вихідні - 26 числа.
***
24 лютого 2022 року о 5 ранку Поліна прокинулась від вибухів.
“Я про себе думала, Боже, хай це мені сниться”.
Але це був не сон. Жінка почула другу хвилю вибухів і побігла будити чоловіка. Дуже боліло ще й через те, що вони знали, що таке станеться, але так і не встигли виїхати у безпеку.
У цей день чоловіку Поліни, який на той час працював в одній з міжнародних організацій, терміново потрібно було поїхати на роботу. Дружина та батьки поїхали з ним. Вони чекали на дозвіл виїхати з міста.
Зі Слов’янська виїжджали всією організацією, це була колона з 20 машин. Спочатку вони доїхали до Дніпра. Там пробули декілька днів. Звідти їх перевезли у Кам’янське. Одну з ночей довелося провести у бомбосховищі. З маленькою, 5-місячною дитиною це було дуже важко. Тому вони вирішили їхати далі.
Разом із організацією чоловіка поїхали далі до Вінниці. Там вони також провели декілька днів. Там же сім’я вирішувала, що ж робити далі.
Спочатку думали їхати на захід України, але на той момент знайти хоч якесь житло було майже неможливо. Усі квартири, будинки були орендовані і житла на той момент не було - ані безкоштовного, ані платного. Через це вони вирішили, що жінка з дитиною поїде за кордон.
Знайомі пропонували поїхати до Фінляндії, Польщі. Але у цей момент Поліні на телефон прийшло повідомлення з роботи про те, що співробітникам чеські та австрійські колеги пропонують допомогу. Там були готові прийняти переселенців. Вони пропонували житло, їжу і все, що було потрібно. Поліна вирішила їхати туди.
Чоловік довіз Поліну до кордону. Там її зустріла автівка і вона з донькою та батьками чоловіка поїхала в Чехію.
***
В Чехії Поліна вже півтора року. Туди вони приїхали у березні. Спочатку їм надали безкоштовне житло. Вже з липня житло доводиться оплачувати. Перші півроку їм надавали безкоштовну їжу. При роботі, завдяки якій Поліна виїхала, є їдальня. Там їх безкоштовно годували обідами.
З чоловіком Поліна з донькою спілкуються по відеозв’язку. Маленька знає голос тата, впізнає його. Це тішить жінку.
“Що змінилось з моменту переїзду? Та, мабуть, змінилось все. Змінились думки, наче скинулись маски. Все стало неважливе”.
Коли Поліна бігла на кордоні до волонтерів, які її вивозили з країни, у неї в руках була донька і одна сумка. В той момент жінка зрозуміла, що дитина - це найважливіше для неї зараз.
Вже не так важливо, чи втратили вони дім, машину, роботу. Це все не так важливо, як людські життя. Головним для Поліни стало - забезпечити для дитини спокійне і безпечне майбутнє.
Для Поліни також змінилося спілкування з родичами та близькими. Жінка припинила спілкування з тими, хто живе в росії, не говорить з тими, хто виправдовує війну.
Також у дівчини змінилось ставлення до країни. Тільки на відстані з’явилось розуміння, яка насправді чудова Україна. Так, є багато проблем, недоліків, але Поліна вірить, що після закінчення війни Україна стане дуже розвинутою і успішною.
Донька Поліни ще зовсім маленька, тому не розуміє, що в країні йде війна, що саме через це мама з татом знаходяться далеко один від одного. Але серед її знайомих є багато прикладів, як сильно діти переживають це все. Для багатьох розлука з одним із батьків - це горе.
У їхньої сім’ї зараз є одне правило - розмовляти по відеозв’язку. Для них це було обов’язково, щоб дитина пам’ятала голос тата, його обличчя. Це допомогло. Коли вони приїжджали в Україну, дівчинка одразу впізнала батька, пішла до нього на контакт.
Все пройшло чудово. Вона з ним гралася, обіймалася, спала з ним, шукала тата, коли той кудись відходив, залишалася з ним разом на декілька годин, коли Поліна від’їжджала по справах. Ці дзвінки дійсно допомогли.
“Про себе можу сказати, що у нас дуже складні стали відносини, бо ми на відстані трохи звикли жити окремо, звикли справлятися з усім самі - в побуті, у житті, з усіма проблемами…”.
Жінці важко було з маленькою дитиною без чоловіка. Після пологів він дуже допомагав. Їй не вистачало на відстані готування сніданку, обіймів, розмов, зустрічань з роботи. Але Поліна розуміла, для чого все це. Тому і трималася.
Сварок між подружжям не трапляється, за весь час вони посперечалися один чи два рази.
“Я не хочу витрачати час на сварки, бо я не знаю, коли я наступного разу побачу чоловіка і не знаю, чи побачу я його живим, тому сварки - це все хєрня. Треба цінувати час і треба цінувати людське життя”.
А ще дуже яскраво видно, як після повномасштабного вторгнення у людей змінюються мрії і матеріальне відступає на другий план.
“Якщо брати мрії, які були на початку повномасштабного вторгнення, я можу сказати, що тоді у нас були мрії подорожувати, дарувати один одному емоції, бо коли почалася війна, ми зрозуміли, що все, що ми вкладали в матеріальне (наприклад, ми мріяли про квартиру і вона у нас є, але наразі по факту і немає. Ми мріяли про авто гарне, ми його купили, але воно не принесло щастя. Тому ми вирішили дарувати емоції, подорожі, щось нове. Такі були мрії на початку. Ще була мрія купити собаку.
Зараз спільні мрії - частіше бачитись. Це зараз головна мрія. Мрія - щоб всі наші близькі, друзі і загалом українці залишились живими”.
Питання про сім’ю на відстані - дуже болюче для усіх сімей зараз. Бо це насправді важко - підтримувати стосунки між чоловіком і жінкою, коли ви далеко один від одного. І відстань, на жаль, віддаляє людей не лише фізично.
“Ми стали менше спілкуватися, бо в кожного з нас з’явилося різне життя, але намагаємося з цим боротися.
Ми не можемо жити разом, бо війна, а чоловік працює в одному з небезпечних міст”.
Повертатись у своє місто Поліна поки боїться, а їхати у більш-менш безпечне місто на західній Україні - не бачить сенсу, бо все одно так часто, як би хотілося, вони бачитись не зможуть.
Найбільш складно зараз - зберегти сім’ю. І перед багатьма сім’ями виникає таке питання - або безпека дитини, або зберегти сім’ю. На жаль, вже не всім вдалося зберегти сім’ї за таких обставин.
“Якщо казати стосовно сім’ї, то мене вразив чоловік своєю відповідальністю. Він нас не кидає до цього часу. Він допомагає матеріально, не каже йти працювати, не бачив довго дитину маленьку, але постійно з нею на зв’язку, допомагає, працює за трьох. Його дівчата наразі ні в чому не мають потреби. За цю його відповідальність я йому дуже вдячна. І я зробила ще один висновок, що я не помилилася у своєму виборі, тому я дуже вдячна йому за те, що він робить для нас з донькою. Сьогодні це найголовніше, що я побачила на відстані.
А якщо брати взагалі людей, то з початку повномасштабного вторгнення попадалися лише гарні люди. Мене ніхто не кривдив, навпаки всі підтримують як морально, так і фінансово”.
Марія народилася і жила в Києві. Її чоловік Олег також киянин. Коли почалася повномасштабна війна, Олег настояв на тому, щоб його дружина виїхала на захід України.
Сам він залишався у столиці, бо продовжував працювати на одному з виробництв критичного значення.
Сім’я ніколи не думала про те, що війна може розпочатися і в столиці України, тому не були готові до такого. Тривожний рюкзак складали 24 лютого. Вже 25 лютого Марія разом із котом і собакою автомобілем їхали до Львова. Дорога була важка. Разом із жінкою виїжджали тисячі киян. Для Марії ця дорога запам’ятається надовго, адже окрім важкої дороги, руху заважали сльози і хвилювання за коханого, який залишився у тоді дуже небезпечному Києві.
Вона сама знайшла і орендувала квартиру. Більшість часу сиділа вдома і не виходила, була у постійних новинах. Десь через місяць війни вирішила, що треба хоча б спробувати облаштувати своє життя.
“Було дуже страшно, бо прилітало і у Львів. Я дуже хвилювалась за чоловіка, бо війна була у розпалі, але він ходив на роботу. Я не мала у Львові нікого, хто б міг підтримати чи просто відволікти”.
Десь через місяць Марія почала виходити, шукати волонтерів, хто б міг допомогти їй і кому б могла допомогти вона. Вона почала допомагати в одній з волонтерських організацій - фасувала допомогу дітям переселенцям і долучалася до зборів військовим. З чоловіком весь цей час вона була на зв’язку. Він її заспокоював і запевняв, що все буде добре і зовсім скоро вони знову будуть поруч. Якщо забігти наперед, то це “зовсім скоро” затягнулося на довго.
Вперше вони побачились десь через 4 місяці. Тоді чоловік зміг вирватись на вихідні і приїхав до коханої. У Києві тоді все було вже доволі спокійно, але післявоєнне відновлення тривало, тому Олег настояв, щоб дружина ще трохи побула у Львові. Тим паче, по роботі він у постійних роз’їздах, а залишати дружину саму в поки ще небезпечному Києві йому не хотілося б.
“Для мене так багато змінилося за ці 4 місяці, що я аж і не знаю. Я собі такою сильною здалася. Не уявляю, як би було, якби я мала дитину, але з собою і котами, я вважаю, мені вдалося впоратись. Чоловік, звичайно, підтримував. Але це все на відстані. Я сама хату шукала, сама вишкрібала її, сама робила абсолютно все для життя. Я навіть машину сама на СТО повезла і розказала, що мені потрібно, які штучки поміняти. Ніколи цим не займалася. Це завжди чоловік робив”.
Звичайно, що стосунки на відстані - це випробування. І Марії з Олегом довелося пройти і через сварки, і через відокремлення. Був момент, коли жінка задумалася над розлученням, але дуже швидко вирішила, що не дасть війні вплинути ще й на її сім’ю. У той момент вона вирішила почати працювати з психологом.
Рятувало і те, що жінка працювала дистанційно. Робота відволікала і давала хоча б якусь фінансову стабільність. Адже оплачувати житло на заході України було доволі напряжно.
Декілька сеансів роботи з психологом допомогли Марії зрозуміти, на скільки для неї важливо відчувати життя “тут і зараз”. Розібралася вона і в стосунках з чоловіком.
“У мене була якась образа, чи що. Що мені довелося отак самій все робити, самій виїжджати. З іншого боку треба було розуміти, що він залишився не просто так, він заробляв гроші і допомагав країні. У мене просто не було розуміння ситуації саме з цього боку. Для мене він просто залишився там, а мене відправив сюди”.
Після того, як чоловік вперше приїхав до Марії, вони сіли і почали говорити. Обговорювали війну і те, що на них може чекати. Олег хвилювався, щоб Київ знову не опинився під ударом, тому просив дружину максимально зачекати з поверненням. Але вони домовились, що будуть бачитись хоча б раз на місяць. А ще вони почали частіше спілкуватись, телефонувати один одному на відео, ділитись тим, як пройшов день. Усі ці щоденні і побутові розмови були у подружжя, коли вони жили разом, а з початком війни і роз’їздом, закінчилися. На щастя, це вдалося відновити, а стосунки - скріпити.
“У нас зараз взагалі особливий зв’язок, бо ми одночасно окремі особистості, які можуть впоратись один без одного, а з іншого боку - люди, які кохають і хочуть зберегти стосунки”.
Восени вона приїжджала до нього на цілий місяць. Тоді у Олега якраз не було відряджень. Їм вдалося побути разом. Коли чоловік знову почав їздити по роботі, вони спільно вирішили, що для Марії безпечніше буде залишатися на заході України. Тим паче, що за цей час жінка там облаштувалася, знайшла багато знайомих, навіть декілька подруг.
Їм пощастило, вони мають можливість бачитись і стелефоновуватись. Часто бачаться. Їхні зустрічі стали частішими і довшими. Марія продовжує працювати з психологом і вірить, що вже зовсім скоро вони все ж таки знову будуть жити разом.
Незважаючи на фізичну відстань, люди знаходять можливість залишатись з'єднаними зі своїми сім'ями, навіть якщо вони знаходяться далеко одне від одного. Відеодзвінки, повідомлення, соціальні мережі і спільні онлайн-активності стають мостами, які допомагають підтримувати і поглиблювати зв'язки з близькими.
Війна підсвітила прогалини, над якими сім’ям доведеться пропрацювати. А для інших - стала каталізатором і тільки зміцнила кохання.
Читайте:
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262